Олег Кулиненко. Чемпіон та вірний товариш
опубліковано 11 лютого 2019 року о 13:35

–Невже тобі за якихось два тижні Закарлюка став ріднішим за мене?– вона нахилилася над сином і обціловувала його руки, чоло та щоки.

–Мамо, ну як я міг покинути хлопців? Не переживай, я буду до тебе приходити – він обіймав її і заспокоював. Але Ірина не чула його слів. Заважала невидима межа.

Того дня горіла земля. Олег та ще з десяток його побратимів закривали відступ захисників ДАПу. Попри сніжний січень, усе навколо нагадувало пейзажі вогняної гієни. Он там понівечений танк, а тут – випалені дерева. Бій виявився дуже тяжким. Тривав з 8-ї ранку до 5-ї вечора. Залишатися однозначно було не можна. Треба вибиратися. І чим швидше – тим краще. Але іще був Микола Закарлюка. Ну як вони його покинуть? Тим паче, він з обірваною рукою. Микола кричав: «Киньте мене, або дострельте, а самі – рятуйтеся», але його не послухали. Олег Кулиненко та його побратими: два Максима, Чередник і Шевченко, вирішили виходити вчотирьох. Фактично, виносячи на собі пораненого товариша. Худенький, невеличкий Микола здавався затяжким. Хлопці малу-по-малу повзли, долаючи по два-три сантиметри донецько-авдіївської землі. А потім були  «руская рєчь», постріл і яскраве біле світло перед очима...

Ірина дивилася на сина-нареченого. Олег був дуже гарним: чорнявий, в новій військовій формі з бутоньєркою на кітелі та з церковною свічкою у руках. Неподалік від них стояла Аліна. Сумна і заплакана. Аліна могла б одягти довгу фату та сукню модного кольору айворі і стати нареченою Олега. Але на цьому весіллі було місце тільки для однієї обручки. Вона належала Олегові. Ірина у чорній хустці нахилилася над сином, гладила його по щокам і обіймала. Перед нею лежали «два метри краси» у домовині. Її єдиний син…..

Після похорону світлина матері, нахиленої над труною воїна, облетить весь український «Facebook». Її зробить В'ячеслав – знайомий Ірини. Щоправда, погодиться фотографувати не від разу. Все намагатиметься переконати жінку, що у Олега за життя залишилося дуже багато гарних знімків. А як же ж може бути іще, якщо хлопець був спортсменом та красенем?

Народився і загинув Олег Кулиненко на свята. Прийшов у світ 15 лютого 1996 року, на Стрітення Господнє у селі Зоряному (Межівський район Дніпропетровщини). Довгожителі говорять, що у такі дні народжуються світлі і видатні люди. Зрештою, вони мали рацію. У 2013 році Олег став чемпіоном України з пауерліфтингу, а в 2014 році пішов у збройні сили. Рвався на фронт із великою впертістю і завзяттям. Але у армію його взяли не відразу. Двічі відмовляли  через його юний вік. Однак він таки домігся свого і потрапив на передову. Щоправда, Олег встиг повоювати лише кілька тижнів. Уже 22 січня 2015 року, на День Соборності України він змінив шеврон «двадцятьп'ятки» на крила небесного гвардійця. Загинув під Авдіївкою за три тижні до свого дев'ятнадцятиріччя. З тієї зими Ірина зненавиділа січень. Не повернулися з бою і Чередник та Закарлюка. Максимові вже виповнилося двадцять, а пораненому Миколі було тридцять вісім. У ту криваву річницю злуки УНР та ЗУНР до Небесної Гвардії прибуло одинадцять новобранців.

***

Таких, як Ірина та Олег, називають спорідненими душами. Він у неї був єдиною дитиною, найулюбленішою та найкращою. Вона інтуїтивно відчувала потреби сина. У дитинстві робила йому поблажки і дозволяла інколи «філонити» школу. Ірина розуміла, що уроки уроками, але вправне сидіння за партами не завжди вірний шлях до самореалізації. І жінка все робила правильно. Вона викохала людину з великої літери, чемпіона з пауерліфтингу та патріота. Олег у соціальних мережах писав статуси у стилі: «Я живу в Україні – Богом даній землі» і носив футболку з тризубом.

Незважаючи на синові біцепси, кубики на животі та два метри краси, Ірина намагалася його захистити від чогось неминучого та неосяжного. Вона навіть не пустила свого Олега на Євромайдан. Переживала за нього. Понад усе боялася його втратити. Але неминуче неможливо оминути. 14 січня Олега з побратимами кинули під Донецьк. Марно він розміщав на своїй сторінці «ВКонтакте» пісню Світлани Тарабарової «Повертайся живим». Не повернувся. Футболку з тризубом та грамоти, отримані за призові місця у змаганнях, Ірина віднесла у музей АТО в Дніпрі. На згадку про сина їй залишилися теплі спогади, його особисті речі, нагороди і фотографії. 15 лютого 2019 року Олегові мало би виповнитися 23 роки. Але йому тепер завжди буде 18. Мама Олега  – пані Ірина Кулиненко поділилася спогадами про сина-Героя із i-ua.tv.

***

– Олег був чесним та щирим. У школі завжди заступався за слабших. «Як виросте – має стати президентом, бо дуже вже справедливий», – говорила Людмила Олександрівна –синова вчителька, коли він ходив у другий клас. Потім нам школу довелося змінити. Ми на рік перебралися з Зоряного до Межової, а звідти – до Дніпра. Проживши деякий час у обласному центрі, знову повернулися до Межової. Там син пішов у 8-й клас селищної школи і зміг проявити позитивні  людські якості. Нові однокласники Олега ображали дівчинку Олю. Якщо чесно, не можу зрозуміти чому. Вона була тихенькою, спокійною та добре вчилася. Варто Олегові було поговорити з кривдниками Олі, як її травля припинилася.

У Межовій в одному класі з сином навчалася Катя Янжула. Дівчина мешкала на окраїні селища і ходила до школи через немаленьку лісосмугу. А щоб піти гуляти, їй доводилося випрошувати у мами дозволу. Олена таки відпускала доньку до друзів. Щоправда, робила це зі скрипучим серцем та хвилюваннями.

Взимку Олена сердилася на доньчині затії: «Як ти повертатимешся ввечері? Надворі – сніг і холод» – «Мене хлопці проведуть», – заспокоювала її Катя. Але слово «хлопці» виявилося абстрактним поняттям. Олег був єдиним, хто вечорами проводжав дівчат, які мешкали далеченько від центру. Син відводив Катю до самого порогу її будинку і передавав Олені до рук. Він ніколи не залишав друзів. Ця риса характеру проявилася на війні, коли він не покинув Закарлюку.

Але школу Олег не любив. Йому потрібен був тільки пауерліфтинг. Син закохався у цей вид спорту з 8-го класу. Закохався настільки сильно, що міг пропустити уроки, але у жодному разі не тренування. Нашим тренером був Віктор Васильович Даценко. За свою кар'єру він викохав багатьох олімпійських чемпіонів. Одного разу син пішов до нього на заняття, йому сподобалося і він вирішив, що продовжуватиме тренування. Я, чесно кажучи, спочатку до його захоплення поставилася скептично: «Ти починаєш, а потім кидаєш. У тебе не вистачить терпіння». Та Олег мені заперечив: «Мам, ти не розумієш» – і мав повну рацію. Почав ходити, виборов одну медаль, потім – другу і пауерліфтинг для нього став наркотиком. Якось купив собі толстовку із написом «powerlifting». Тепер я її ношу вдома.

Час від часу Олег вигадував різні хитрощі, щоб не піти до школи. То поскаржиться на біль у животі, то скаже, що ниє зуб. До таких синових фантазій я ставилася з поблажкою і дозволяла йому лишатися вдома. Він відлежувався, але коли мали починатися заняття з пауерліфтингу –живіт чи зуб переставали боліти за мить. Неважливо, яка погода: злива, чи заметіль, він все одно йшов на тренування. Ось таким він був у мене хитрунчиком. Два метри краси, чорнявий, накачаний з кубиками та рубиками на животі.

У 2013 році Олег поїхав до Луцька на всеукраїнські змагання. Вони для нього завершилися медаллю з великою одиницею та титулом чемпіона України з пауерліфтингу. Тоді син вчився в одинадцятому класі. Після перемоги подарував мені копілку-панду. Зараз вона стоїть між двома його портретами. У 2014 році Олег зайняв друге місце. Приїхав додому засмученим та розчарованим. Чоловік його спробував заспокоїти: «Синку, ну не завжди ж тобі займати перші місця. Люди також хочуть перемагати». Окрім нагород за всеукраїнські змагання, Олег отримав медалі за перемоги на обласному рівні: дев’ять за перші місця і дві за другі. Також син має близько дванадцяти медалей за районні змагання.

Окрім пауерліфтингу, Олег цікавився волейболом і навіть брав участь у шкільних турнірах. Йому було байдуже, куди їхати, тільки б на уроках не сидіти. Ще одним захопленням Олега стали комп'ютери. Він із самого малечку був ними одержимий. У дитинстві ходив до комп'ютерної школи в Дніпропетровську, але програмістом ставати не бажав. Йому завжди хотілося до армії.

У Олега були великі плани: стати військовим, або працювати в СБУ. Після закінчення одинадцятого класу, син вирішив нікуди не поступати, поки йому не виповниться 18 років, щоб піти в ЗСУ. Коли спалахнув Донбас, він та ще із десяток хлопців їздили в Дніпро до військкомату. Там вони писали тести та проходили комісію. Син повернувся додому з піднесеним настроєм: «Мамо, ти уявляєш, на всі 24 питання тесту відповів правильно тільки я!». Половина хлопців, які їздили разом з Олегом, виявилася для армії непридатними.

Повістка прийшла 28 травня. Пам'ятаю, ми готувалися до проводів сина у армію. Готували святкові страви, фантазували над смаколиками. Але в збройних силах плани стосовно Олега змінилися. «Іро, можеш не готуватися, їх все одно не візьмуть», – зателефонував мені знайомий з військкомату. – «Чому?» – «У країні – війна. Дали команду не брати занадто молодих хлопців». Дізнавшись, Олег почав дуже нервувати: «Ти заплатила гроші, щоб мене не взяли! Ти не хочеш мене відпускати!». У нас навіть скандал був, але я намагалася його заспокоїти: «Сину, хлопців, що писали з тобою тести також не взяли». Він пішов до них і переконавшись, що вони залишилися вдома, на деякий час заспокоївся.

Так було аж до осені, поки Олег не поїхав до військкомату. Повернувся додому без жодного настрою, бо знову отримав відмову через занадто молодий вік. У мене була можливість відправити сина у президентський полк, але його така служба не влаштовувала. Понад усе хотів бути десантником. Коли він проходив тести у Дніпрі, мені з військкомату телефонував знайомий: «Іро, твій Олег на розхват». У комісії сиділи представники різних військових частин. Кожен, хто побачив сина, хотів його забрати до себе. А він уперся: «Ні, тільки десант!»

У грудні Олег таки домігся свого і підписав контракт з 25 бригадою, отримавши спеціалізацію стрільця-помічника гранатометника. Обіцяли на перші три чи чотири місяці служби відправити його в учбовий центр від військової частини. Перебуваючи на навчанні, він попросив свою дівчину про невеличку послугу – стати його янголом-охоронцем. Аліна погодилася. Щоправда, за однієї невеличкої умови: як він повернеться з війни, бути завжди разом. Син її дуже кохав і пообіцяв виконати її прохання. Він називав Аліну Няшкою. Ця маленька і худенька дівчинка також займалася пауерліфтингом. Вони познайомилися на тренуваннях.

Я тим часом сподівалася, що Олегове навчання триватиме до весни, і за цей час в країні встигне змінитися ситуація. Але син мав зовсім інші плани – фронт та війну. Він підписав всі необхідні документи і вирушив на передову. Хоча Олег ще цілком міг залишатися у військовій частині. Про це казали його побратими з «двадцятьп'ятки» Стас Сахаров і Вова Демченко. Вони також були ще зовсім молодими хлопцями і мали від народження десь по 19 – 20 років. Втім, на відміну від Олега, вже встигли повоювати і не поїхати на фронт не могли. На щастя, вони повернулися до рідних. Син познайомився із Вовою та Стасом в військовій частині, де, власне, хлопці і здружилися. Олег не схотів залишати товаришів і вирішив приєднатися до них. Звісна річ, я про це нічого не знала.

Про своєї місце перебування Олег мені не розповідав. З сином я востаннє балакала на Водохреще. Напередодні, 18 січня, цілий день не могла йому дотелефонуватися: Олег просто не брав трубку, або ж не було зв’язку. Пізніше прийшла СМСка: «Не переймайся, я тут взагалі служу, так що все добре) Я тебе люблю». Це було останнє повідомлення від сина. 19 січня Олег то не брав слухавку, то відбивав мої виклики, то перебував на зв'язку, то зникав. А коли, врешті решт, відповів – чулися постріли і наша розмова переривалася. Потім його набирала разів із десять. Зрештою, нам таки вдалося поговорити.

Під супровід пострілів по ту сторону зв'язку я йому поставила питання в лоб: «Синку, ти під Донецьком?», – «Мам, не видумуй, ми на навчаннях у лісі», – «Так навколо гупає і стріляє», – «Ми ж на навчаннях. Зрозуміло, що буде гупати і стріляти». Посеред розмови я згадала, що Олег кожного року купався на Водохреще. – «Де б я тут купався?», – сказав він. – «Ну ти ж ніби на навчанні. Там у вас є в лісі Самара»– «Мам, тут води попити немає  не те, що купатися». – «Сину, не обманюй. Ти під Донецьком! Скажи мені правду!» – «Мамо, не вигадуй... Всьо, я тобі потім подзвоню. Мені ніколи!», – щось стрельнуло і бахнуло – і в нього виключився телефон. Уже більше я з ним не розмовляла. Це була наша остання розмова. Потім – кілька днів невдалих спроб зв'язатися. 20 січня я додзвонитися йому не змогла, 21 та 22 – так само. Абонент вперто перебував поза зоною досяжності, а я мучилася від незнання, що з моєю дитиною.

Точно була в курсі, де насправді знаходиться Олег, моя племінниця Яна. Він дуже просив її нічого мені не казати. Беріг мене, не хотів, щоб я хвилювалася. За лічені дні до загибелі, Олег відправив своїй двоюрідній сестричці ось таку СМС: «Яно, мабуть, мене вб'ють, я назад не приїду. Скажи мамі, що я її сильно люблю». 20 січня Яна вирішила більше не мовчати: «Іро, заспокойся і нічого не роби. Я пообіцяла Олегові тобі не розповідати, але він під Донецьком». Її слова лише підтвердили мої здогадки.

На відміну від Яни, Аліна берегла від мене Олегову таємницю. Після тяжких протистоянь з ворогом, він відправляв дівчині зворушливі повідомлення. «Мабуть, у мене хороший янгол-охоронець, якщо я залишився живим»,– написав їй  Олег 20 січня. Того дня йшли жорстокі бої :  його побратим Дмитро втратив руку, а Іллюшку Шевченка вбили…. За декілька днів до смерті  Олега дівчина отримала ось таке повідомлення: «Аліно, якщо у мене буде остання хвилина, знай, я думатиму про тебе і  про маму»...

У ніч після його загибелі мені наснився дивний сон. Ніби я знаходжуся у Зоряному – селі, де народився син. Бачу школу, куди він ходив до першого класу та стадіон. Іду по цьому стадіону, а на вулиці дивна пора року. Ніби йде сніг, але довкола яскрава зелена трава і радісно світить сонечко. Дивлюсь – мені назустріч біжить Олег з автоматом, одягнений у форму, а поруч з ним ще один боєць. Думаю, то був Максим Чередник, який із сином загинув в одну хвилину. Кажу до Олега: «Синок,ну коли ти вже навоюєшся? Їдь додому, йди до мене...», – але він говорить: «Йди, мамо, йди...». Я пішла у сторону житлових будинків, а хлопці побігли у зовсім інший бік.

Доходжу до домів і бачу багато людей. Серед них – моя кума Наталя і двадцятирічна похресниця Світлана. Дівчина стоїть з якимось хлопчиною, біля них багато людей. Кума мене побачила і кличе: «Іро, йди до нас» – «А хто біля Свєти? Наречений? » – «Так, йди до нас». Але я відповіла «ні», повернулася і пішла в іншу сторону.

Прокинулася і думаю: «Сон ніби хороший: трава – зелена, сонце – яскраве. Але чому син не пішов до мене?». Напевно, то був знак, що він більше не повернеться. Сон наснився 23 січня, а Олег все ще знаходився поза зоною. Треба було його шукати. Зателефонувала у частину. Там сказали, що хлопці живі і попросили мене їх більше не турбувати. Питаю: «А звідки ви знаєте, що вони живі?» – «До них приїздила санітарна допомога, їм передавали продукти». Собі подумала: «Які продукти? Кілька днів тому, Олегові та його побратимам не було чого пити!», а потім вирішила запитати про відсутність зв'язку. Відповідь була стандартною: «Мобільні мережі глушить Росія». У цей час син та його побратими лежали мертвими з простреленими скронями……

Від військової частини було толку по нулям. Тому усі свої сподівання знайти інформацію про сина я переклала на Інтернет. Серед друзів «ВКонтакте» у Олега були хлопці у формі на «авках». Всім їм я вирішила розіслати приблизно ось таке повідомлення: «Я мама бійця 25-ї бригади Олега Кулиненка. Може Ви знаєте де він? Будь- ласка, відпишіться». Воно прийшло і до Жені Пагуліча – молодого хлопчини у блакитному береті десантника. Але Женя моє повідомлення прочитати не міг. Зайшовши на сторінку хлопця, я почала плакати: на ній стояла картинка з поминальною свічкою. Вона могла мати тільки одне значення: Жені більше немає. Свічку надіслав Мирослав Пінчук. Я вирішила постукатися до нього у «приват», щоб уточнити інформацію: «Ви точно знаєте, що Женю вбили?» – «Так, 22 січня був тяжкий бій, залишився обгорілий танк».

Женя передчував свою смерть. «Я, мабуть, збираю речі востаннє. Більше я сюди не повернуся», – казав він побратимам, готуючись до поїздки на передову. Женя був родом із Краматорська і мав бойовий досвід. Воював у Авдіївці та Слов'янську. Ця поїздка в АТО для нього виявилася останньою. Женя загинув у один день з Олегом. Але про його передчуття смерті я дізнаюся пізніше, від їх з сином спільних товаришів. А поки мене від цього знання відділяли пошуки Олега та його похорон.

Мені треба було знайти сина будь-яким. Розуміла, якщо цього не зроблю я – цього ніхто не зробить. Стояла ніч, не знаю де в мене бралися ті сили, але я продовжувала пошуки. Написала Мирославові ще одне повідомлення: «Я дуже прошу Вас дізнатися про мого сина Олега Кулиненка». Мирослав відписався близько 6-ї години ранку: «Я вам дуже співчуваю, але ваш син також загинув...».

Я почала плакати і кричати. Знову телефонувала у частину, але там вперто розповідали заспокійливі байки. Тоді зв'язалася зі своїм знайомим з військкомату і розповіла йому про ситуацію. Але відповіді не було. У дні пошуків я не ходила на роботу. Телевізор не вмикала, бо намагалася знайти новини про сина в Інтернеті. Поки я переписувалася з хлопцями у камуфляжі, у рухомому рядку на 1+1 пустили прізвища та імена загиблих під Авдіївкою. Серед них був і Олег Кулиненко. Потім знайомі дивувалися: «Іро, ти що, не бачила?». Ні, я не бачила. Я сиділа в Інтернеті. 27 січня, після того, як в новинах показували прізвища загиблих, до мене приїздили Олегові друзі. Хлопці висловлювали свої співчуття, хотіли мені підтримати, але я уперто заперечувала: «Ні, він живий». Хоча вже здогадувалася, що Олега більше немає. Просто сердилася, що вони їдуть та не могла змиритися з передчуттям біди…..

Усупереч внутрішнього відчуття, продовжувала розсилати повідомлення тим, кому ще можна було їх відправити. Знову і знову читала СМСку від Мирослава. Я не могла повірити у смерть сина і цілий день дивилася на це повідомлення... А потім, як почала кричати: «Синку, де ти? Синку, відізвися! Хоча б що-небудь скажи! Ти є, чи тебе більше немає?» – і тоді як сипоне на вікно сніг. Неначе хтось його кинув навмисне. І я тихенько заплакала: «Сину, ти мені сказав, що більше не прийдеш».

Ці 6 днів пошуків видалися для мене надважкими. Я їздила до місцевої ворожки. Давайте назвемо її  українським стародавнім словом Знатниця. Вона казала: «Бій був страшний, під ногами горіла земля, палали танки. Але ти не переживай, вони в полоні. Їх там 11 чоловік. У тебе буде неприємна поїздка.» – «Я поїду по нього вбитого?» – «Не вигадуй, він у полоні».

Через Інтернет познайомилися з Анею – мамою полеглого Жені Пагуліча. Я прийняла Женю дуже близько до серця. Мабуть, тому що написала йому повідомлення, не знаючи про його смерть. Розповіла Ані про візит до Знатниці і порадила їй сходити до неї також. Якщо ворожка сказала, що мій Олег живий, то може Мирослав помилився? Може, Женя не загинув? Щоб потрапити до Знатниці, Аня та її донька Діана приїхали з Донеччини, подолавши немалий шлях на автівці. Перед тим, як повернутися додому, вони зайшли до мене у гості. Втім, у ворожки стосовно Жені були інші прогнози. За чаюванням Діана розповіла, що Знатниця побачила його серед мертвих. Я зателефонувала до ворожки: «Чому ви так? Олег був з Женею. А мій? » – «Іро, я тобі сказала, що він в полоні. Припини». Однак реальність була дещо іншою, ніж мені її описувала Знатниця. Олег загинув……

Наших хлопців добили російськими кулями окупанти з бандформування «Восток». Із бійців, які виконували завдання в одній групі з сином, залишився живим тільки старший лейтенант Максим Шевченко. Мабуть, так у нього на долі написано. Під час відступу Максим втратив свідомість, скотився і впав у канаву. Отямившись, він не зміг зрозуміти, яка частина доби: ранок, чи вечір. Але, скоріш за все, була 17 година. Максим намагався повзти навмання, але його рух перервала російська мова: «Етот єще жів. Добівай!». Такою розмовляють тільки в Ерефії. Він зрозумів, що повзе у сторону сепаратистів і обережно розвернувся в інший напрям. На щастя, Бог Максима врятував. Всі хлопці, яких привезли з того бою, мали прострелені скроні. Вижити з них не міг ніхто. Їх окупанти добили впритул.

Рядові бійці у загибелі своїх побратимів звинувачували командування. Їх нетверезі керівники розуміли, що люди потрапили в засаду. Але допомагати вони не збиралися. Вирішили за краще вмити руки. Тому доля Олега та інших хлопців цікавила хіба що їх товаришів. Саме вони запропонували розчистити дорогу для відступу. Але командування було рішуче налаштоване на бездіяльність: «Ви же відітє, што там делаєтся. Будєт всем хана. Я нікаво нікуди нє пущу», – сказав один з офіцерів.

Майже всі батьки загиблих хлопців тієї ночі прокинулися від дзвінків із невідомих номерів. Вбивці правильною російською мовою зі східним акцентом глумилися з їх горя. Андрій Стародуб загинув в одному бою з Олегом. У нього лишилася дружина та двоє дітей. Окупанти зателефонували його тещі. Просто у мобілці Андрія вона була підписана як мама Таня.

«Ви мама Андрея Стародуба?», – почулося по ту сторону зв'язку. – «Так, я мама Андрія, а ви хто?» – «Я тот, кто убіл вашу скатіну», – Тетяна нічого не могла зрозуміти. Ще зранку вона балакала зі своїм Андрієм, а вночі її збудив невідомий хам. «Ні, цього не може бути». – «Как нєможет бить? Што Вам а нєм расказать?», – а далі вбивця розповідає,де яка родимка на тілі Андрія і де який шрам...

Мені не дзвонив ніхто. Я довго думала, чому. Потім все пояснили друзі Олега. У жовтні, за кілька місяців до смерті, син купив собі новий телефон: «Тітко Ірино, знаєте, чому Вам не подзвонили? Пам'ятаєте, як Олежик любив різні паролі? У нього були закодовані і телефон, і сімка». Синові дійсно дуже подобалося вигадувати коди. Через них інколи неможливо було ввімкнути домашній комп'ютер.

А далі була процедура впізнання. Хлопців привезли до Дніпра пізно ввечері 27 січня, у морг лікарні №4. День чи два їх тіла знаходилися у Мирнограді(колишній Димитров на Донеччині). Там вони лежали біля моргу просто неба. Загиблих до Мирнограду доставляли стільки, що для всіх у холодильних камерах банально не вистачало місця. Таке розповідали волонтери, які привезли полеглих до Дніпра.

Коли 28 січня забирали сина, біля моргу стояли якісь підполковники з 25-ї бригади.  З одним із них поспілкувалася моя подруга Тетяна. Вони з чоловіком приїхали раніше. Хотіли мене підтримати і обійняти. Тетяна плакала і казала: «Як ви могли таку дитину відпустити? І взагалі, яке ви мали право його відправити в зону АТО, через місяць після підписання контракту?». Один з підполковників підійшов і обняв її: «Шкода, що такий хлопець загинув. Якби в армії була хоча б  половина таких, як Олег ми б уже закінчили цю війну».

Мене на процедуру впізнання не пустили. Патологоанатом подивився на мене і сказав: «Я знаю, до кого Ви прийшли, але мені не подобаються Ваші очі. Я Вас не пущу». Замість мене дивитися на сина пішов мій брат Володимир. Я залишилася сидіти на стільці. Плакала, не зважаючи на заспокійливі препарати, якими мене щедро обколола братова дружина і чекала на Вову. Він мав прийти з готовим вердиктом.

«Іро, це – Олег. З подряпинами і побитий, але то він», – сказав Вова. А потім вийшов патологоанатом... і я заблагала навзрид: «Пустіть, я маю на нього подивитися. А може то не Олег! Я ж усі його родимки знаю на пам'ять! » – «Ні, я вас не пущу! Єдине, що я можу зробити – сфотографувати обличчя покійного на телефон і показати Вам».

Він виніс мені фотографію. Але що я там мала впізнавати? Тільки глянула – і побачила сина. Я все допитувалася у лікаря: чи дуже боляче йому було у хвилину смерті. «Вашому – ні. У нього перебита сонна артерія. Смерть була моментальною. Він навіть не зрозумів, що сталося... »

Пам'ятаю, деякі з матерів трохи скандалили у морзі. Вони хотіли якомога швидше забрати тіла синів, бо по пів-дня чекали на процедуру упізнання. Втім, їх також можна було зрозуміти.  А ще мені було шкода патологоанатома. Хоч я і знаходилася під впливом заспокійливого, але чітко змогла запам'ятати медикове втомлене обличчя. «Що я ще можу зробити для вас? Я вже, як два тижні не був вдома, бо кожен день привозять загиблих. У мене просто немає ні часу, ні сил», – сказав патологоанатом.

Я йому повірила. Лікар виглядав виснаженим, із кількаденною щетиною на щоках. Дуже йому дякую. Не бачила, яким був син, коли його привезли до моргу, але віддали його нам красивим. І побрили, і одягли, і підмазали. Бо ж обличчя було в синячках...Олега нам вдалося забрати з моргу о сьомій годині вечора.

Після цього патологоанатом нам виніс невеличкий кульочок, сказавши: «Це все, що було при вашому синові». У ньому срібний ланцюжок, оберіг від Аліни та хрестик на чорному шнурочку, придбаний Олегом у церкві. А ще запальничка «Аlokozay»– від друзів-близнят Андрія та КоліВсе було в крові. Щоправда, при синові виявилися не всі його речі. За життя він фактично не розставався з перснем-печаткою, браслетом і годинником, але нічого з цього нам не повернули. Так само, серед речей у кульочку не було ні синової мобілки, ні його документів. Очевидно, їх вподобали окупанти і вирішили залишити собі. Подібне відбулося із речами інших загиблих.

Запальничка йдосі лежить у мене, а срібний ланцюжок я вже повернула синові. Подруга допомогла його привести до ладу і кудись відносила на ремонт. Ланцюжок був пошкоджений, бо Олегові перебили сонну артерію. Його спаяли, помили та вичистили. Я носила цей ланцюжок півроку. Хоч він для мене виявився завеликим, але у ньому було добре та затишно. Згодом мені порадили його віднести Олегові. Мовляв, якщо не поверну – нестиму його хрест. Можливо, я б поклала синові ланцюжок відразу, якби він не був зламаним та брудним. Але повернути річ було не запізно навіть за півроку. Зрештою, я так і зробила.

Олега поховали 30 січня. У труну я вирішила покласти синові обручку. За традицією, неодружених хлопців прийнято ховати, як наречених. Це допоможе їм на тому світі знайти собі пару. Попросила Яну купити хоча б тоненьку. Коли племінниця її обирала, продавчині пропонували найрізноманітніші варіанти: широкі та вузькі, європейки та класику, із жовтого та білого золота... Яна у відповідь лише розплакалася: «Нам не на весілля, нам для солдата…». Дівчата виявилися патріотично налаштованими і зробили для Яни велику знижку. Виходячи із магазину, племінниця помітила, як її наздоганяла одна з продавчинь: «Ви знаєте, ми не можемо зараз купити цукерки і вирішили скинутися... Візьміть ось ці гроші і передайте їх мамі загиблого». Яна подякувала дівчині та її колежанкам за підтримку і добре серце.

Перед похороном і офіційним прощанням Олег день побув вдома. До нього приходили друзі і багато знайомих дівчат. Він лежав мертвий, а дівчата сперечалися за місце, щоб сісти поближче до нього. Але любив він тільки Няшку-Аліну. Прощання із Олегом відбулося у клубі у Межовій. Для людей, охочих провести його в останню путь, організували лавочки, а також поставили проектор, який транслював синові світлини.Я дуже просила, щоб його сфотографували під час прощання. Втім, чоловік та племінниця висказалися проти. Потім я звернулася до свого знайомого Слави: «Я не знаю, для чого мені треба, але сфотографуй.– «Іро, у нього такі красиві фотографії, він скрізь посміхається. Давай не будемо його фотографувати мертвим.» – «Мені треба.»

Чому треба, я зрозуміла пізніше. Інколи мені хотілося піти на могилу сина, щоб розрити  її руками. Настільки мені не вірилося, що тоді, 30 січня я поховала свого Олега. Звісно, похорон похороном, але я не могла зрозуміти, чому моя дитина мені не дзвонить і не приходить додому. А так  я могла у будь-який момент витягнути цю фотографію. Бачила на ній сина і ставила свої думкина місце. Уявляєте, я йду і розкопую могилу? Ну як би це виглядало?

Після похорону до мене подзвонила Знатниця: «Іро, я тоді не могла сказати, що син вбитий. Просто я дала тобі час звикнутися з цією думкою. Тобі потрібно було змиритися, що його немає. Якби я сказала правду, то хтозна, щоб ти з собою зробила. Я була на прощанні з Олегом. Ти нахилилася над сином, а його душа біля тебе стояла і тебе обіймала».

Я сказати не можу, наскільки правдиві були слова ворожки, але вона назвала правильну кількість полеглих– 11 чоловік. Одну цікаву річ Знатниця помітила і стосовно Жені Пагуліча. Вийшовши з її будинку, Аня та Діана сіли у свою машину. Варто їм було трохи від’їхати, як з неба спустилася велика пташина пір'їна, закрутилася і лягла на автівку. Це Женька мамі та сестрі передав свій привіт…

У квітні 2015 року мені наснився ще один сон. Ніби ми втрьох стоїмо біля річки: Олег, Максим і я. Нахиляюся на коліна біля сина, притуляюся до нього і обіймаю: «Не ходи туди, прийди додому. Ну, будь-ласка». Я знала уві сні про бій  і що він загине. А Олег тільки стоїть і посміхається: «Мам, ну як я хлопців кину? Ти не переживай».

У мене є шкіряний блокнот, куди я записую всі сни про сина. Коли сумую, коли накривають біль та страх, відкриваю цей зошит і читаю записи. Плачу і стає трохи легше, неначе поговорила з сином.

На Спас, 19 серпня, Олег знову прийшов до мене уві сні. За життя син дотримувався здорового харчування, їв тільки гречку, варене м'ясо та молочні продукти. У тому сні Олег приїхав додому у формі,а я варю йому гречану кашу. Пропоную йому пиріжки, але він відмовляється. Я обнімаю його і цілую: «Синку, я не можу зрозуміти звідкіля ти взявся? Я ж тебе поховала»– «Ма, я інколи буду приходити до тебе.» «Синку, ми ж тебе поховали, а зараз ти сидиш біля мене. Не розумію, я тебе поховала , чи ні?». Його відповідь міцно закарбувалася у моїй пам’яті: «Мамчик, якби ти знала скільки людей поховали зовсім не тих, кого вони думають, що поховали». Я починаю плакати: «А я кого поховала, скажи? » «Мам, ну ти мене поховала. Ти що, не бачила?», і я після тих слів відразу прокинулася.

Я дійсно бачила свою дитину у труні. Але таку можливість мали далеко не всі мами загиблих. Знайома лікарка розповіла, що ДНК-аналізв Україні ще дуже довго не буде вдосконаленим. Як, наприклад, робили експертизу тіл бійців, загиблих у ІЛ-76? До уваги брали лише окрему частину понівеченого тіла. У результаті, в одній труні могли опинитися залишки кількох людей. Аби всі були поховані правильно, потрібна зовсім інша система експертизидослідження всіх решток. Але такий ДНК-аналіз буде дуже дорого коштувати.

Син сниться дорослим рідко. Частіше я його бачу маленьким, ніби ми йдемо до дитячого садка. А коли сниться дорослим на ньому завжди військова форма. До друзів, родичів та знайомих він приходить, як янгол, у білому одязі. Каже, що йому там добре і він біля Бога. Романові, чоловікові Яни, Олег наснився на 40 днів. Говорив, що сон був довгим і всі події розвивалися, неначе на яву. Рома побачив Олега в білому одязі та покликав його до себе. А син стоїть на лінії між двома світами і каже: «Мені далі не можна, я прийшов побалакати». – «Розкажи про себе. Ми ж за тобою сумуємо», – попросив Роман. Син йому відповів: «Я тут біля Бога, в раю. Їздив на море, ходжу на рибалку і в церкву. Мені тут дуже подобається. За мене не переживайте, в мене все гаразд».

Олег приходив і до свого однокласника Владіка. На наступний день після похорону, Владік мені розповів, ніби він йде по вулиці, де ми мешкаємо, а назустріч крокує одягнений у білий одяг Олег: «Не плачте, мені тут дуже добре».

Сон, який я побачила у ніч після загибелі сина, остаточно збувся через рік. Коли у січні 2016 року я повернулася з роботи, на мене чекав чоловік із гарною звісткою: «Нам принесли запрошення на весілля. Свєтка заміж виходить». Відкриваю листівку і бачу, що весілля запланували  на 30 січня. Саме на рік від дня похорону Олега. Телефоную кумі: «Наталю, з мене подарунок , але я в цей день не можу прийти. Ми поховали сина 30 січня. Як я буду веселитися і сміятися?» «Але ж ми подивилися, Олег загинув 22 січня». «Загинув 22, а ховали 30. Наташо, не ображайся, але ми не приїдемо». Все сталося як уві сні, коли я не підійшла до Наталі та Світлани, а пішла в інший бік.

На честь Олега щороку проводиться турнір з пауерліфтингу. Вперше його організували у грудні 2015 року. Для змагань замовили гарний банер із трьома синовими фотографіями. На кубках для переможців вигравіювали напис «Турнір пам'яті Олега Кулиненка».Тоді у Межову з’їхалися близько ста учасників із різних міст і містечок Дніпропетровщини. Були люди з Дніпра, Нікополя, Першотравенська, Петропавлівки, Орджонікідзе і  Покровська. Щоб всі могли пом’янути сина, ми з Аліною купили 10 ящиків цукерок і порозкладали їх по невеличким пакетикам. Із 2016 року турнір проводять вже на обласному рівні.

Пам’ять Олега у Межовій увіковічена меморіальною дошкою на парадному вході ліцею, де він навчався. Також у селищі  стоїть пам’ятник на честь трьох хлопців, загиблих на війні з Росією. Один з них – Олег Кулиненко. А синів Орден за мужність ІІІ ступеню (посмертно) я отримала на День Незалежності,24 серпня 2015 року.

Три роки в Олеговій кімнаті все було, як при ньому. Навушники висіли там, де він їх залишив. На своєму місці стояв його письмовий стіл та інші меблі. Хіба що постіль мінялася, бо я спала у його ліжку. Через три роки після синової смерті перебрала його папери, залишивши всі журнали з пауерліфтингу в столі. Вони, як і навушники, продовжують чекати на свого господаря. Ось тільки він вже більше ніколи не прийде додому.

***

Тепер він оберігає маму своєю ніжною любов’ю. Нехай навіть і з небес. Інколи приходить  до неї, щоб втішити і заспокоїти. Зазвичай  забігає у її сни. Бо сон – це один із лічених методів встановлення зв’язку між двома світами. І небесні стражі завжди йому допомагають без зайвих питань та уточнень. Бо у Країні вічного Літа, в Ирію, чи як там ще називають Рай, Олега вважають світлою душею. Навіть грізні стражі риски між вимірами йдуть на поступки небесним гвардійцям.

Вчергове він забіг у мамин сон 18 травня 2017 року на світанку. Із датою визначився навмисно і заздалегідь. Бо 18 травня – день пам’яті великомучениці Ірини. А для особливих новин інколи потрібні особливі дати. Олег хотів подякувати мамі за обручку та познайомити її зі своєю новою знайомою. Для зустрічі обрав чудернацький стадіон на морському узбережжі.

Ірина прийшла на побачення із сином разом із своєю подругою Тетяною та племінницею Яною. Жінки сіли вгорі дивного фантастичного стадіону, аж надто несподіваного для земних реалій. Лави були тільки вгорі, а внизу – морське узбережжя. Олег тримав за руку вродливицю з чорним довгим волоссям і разом з нею йшов по березі моря. Він у своїх улюблених білих шортах, вона – у легенькому літньому сарафанчику. Обоє босі. Молоді люди, немов закохані, про щось щебетали та радісно посміхалися.

Ірина дивилася на синову дівчину очима злої свекрухи. Щось їй не подобалося у цій довгокосій брюнетці. Ось тільки що, вона ніяк не могла зрозуміти. Їй не хотілося, аби ця парочка була разом. Вона сиділа і лише спостерігала.

–Не чіпай. Подивись, які вони щасливі! Ото тобі треба до них лізти?– говорить до неї Тетяна.

– Іро, ти тільки глянь, як Олег до неї посміхається. Нехай він буде із нею, – підтримала Тетяну Яна. Олег і чорнява красуня пішли далі по узбережжю, а Ірина прокинулася з відчуттям давно забутого спокою і, в той же час, – з невимовним болем та сумом на серці. Тепер у її записничку з’явиться ще один сон....

                                                                                                    Ірина Сатарова, журналіст i-ua.tv м. Дніпро

Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux